боротьба з зайвою вагою починається

Оттак, поки мої сестри все більше захоплювалися дружбою з хлопцями та навчанням у університеті, я все більше захоплювалася солодкою їжею, адже їжа відволікала мене, хоч і ненадовго, від того світу страху та непорозуміння, в якому я жила. І я стала ще товстішою.

Мене зарахували до Сент-Меріз, пансіону для дівчат у Рейлі, Північна Кароліна, і я була дуже вдячна, що отримала постійне місце проживання після втрати матері та свого будинку. Я знову опинилася серед жінок.

Я незабаром дізналася, що відсутність хлопців, якщо й послаблює сексуальне напруження, то не лікує тривоги щодо зовнішності. Мене вразило кількість енергії, витраченої однокласницями на захоплення нав’язливими ідеями, пов’язаними з їхнім зовнішнім виглядом. Слава Богу, що Хамер, моя сусідка по кімнаті, як небагато хто в усій школі, не була цілком поглинена своєю зовнішністю. Спокійна та впевнена в собі, миловидна і спортивно збудована, Хамер відрізнялася природною красою. Вона займалася спортивною ходьбою, і її власне тіло служило нагородою за щоденні заняття фізичною культурою.

Незабаром після того, як я поселилася в кімнаті, Хамер запропонувала піти разом. Я відмовила, пояснивши, що не наздожену її, а вона дуже просто сказала, що гнатися не слід, потрібно просто вийти і спробувати.

Вона продовжувала час від часу запрошувати мене, а я продовжувала ухилятися. Нарешті в один з днів, коли я відчувала себе зовсім розбитою і втратити мені було майже нічого, я вирішила приєднатися до неї. Ніколи не забуду той жах і хвилювання, які я відчула, коли ми з Хамер почали наш спільний маршрут. Вона справді надихала мене, терпляче та дбайливо пояснюючи, що справа зовсім не в швидкості, а в тому, щоб заставляти м’язи рухатися і одночасно заспокоювати розум. Що ж, дуже мудро для сімнадцятирічної дівчини. Вона уповільнювала крок, підлаштовуючись під такого «тормоза», як я, і тоді я змогла подолати спортивною ходьбою цілу милю, відчувши при цьому чудовий настрій особистої перемоги та сили. Але ще сильнішими були розумові відчуття впевненості, надії, відсутності хвилювання та тривог. Я не могла дочекатися наступного дня, щоб займатися

Хамер і я були єдиними студентками в Сент-Меріз, хто регулярно займався спортивною ходьбою. До кінця другого року я подолала вже не милю, а всі три. Хамер залишалася терплячою до моєї неуважної поведінки та болю в боці і першу милю завжди проходила разом зі мною повільним темпом, перш ніж злетіти і газелею бігти по лісистій місцевості. Ми ставилися до спортивної ходьби майже як до релігійного ритуалу, і я почала відчувати себе по-іншому — здоровішою та впевненішою в собі, хоча все ще не схудла. Так почався мій шлях до з’єднання духу та тіла.